
31/05/2025
Сьогодні рівно рік, як я більше не працюю.
Точніше — минув рік відтоді, як я звільнилася з Музею Штуттгоф, де провела майже два роки, працюючи едукаторкою у відділі освіти. Для мене це був неймовірно цінний і важливий досвід — державна робота, та ще й в іншій країні.
Торік, я нічого про це не писала — одразу з головою пірнула у туристичний сезон: екскурсії, групи, гості… навіть кількох днів перерви між зміною діяльності не було. Не встигла оговтатись — і ось уже рік минув.
Мабуть, саме зараз настав час підсумків.
А з чого все почалося?
У 2022 році, коли почалася війна, я якраз готувалася до іспиту в Музей Штуттгоф, щоби отримати ліцензію екскурсовода. Українці мене зрозуміють: читати про передумови створення концтаборів було надзвичайно важко, коли бачиш, як історія повторюється у тебе на очах. Але я успішно склала іспит — і неочікувано отримала запрошення на співбесіду.
Чесно, тоді я ще до кінця не розуміла, чим саме буду займатись. Але мене дуже привабила місія музею — нагадувати про те, що сталося, і через уроки історії не допустити повторення подібного. Це було як ніколи актуально. Як українка, я відчувала відповідальність донести до польської (і не тільки) молоді просту істину: війна приходить тоді, коли її не чекаєш. А пропаганда — це дуже сильний інструмент впливу на свідомість.
У жовтні 2022 року я почала працювати в музеї.
Моє завдання як едукаторки було не просто читати лекцію про історію концтабору Штуттгоф. Я мала наблизити слухачів до людських історій, показати брутальність цього місця, те, як легко перейти на “інший бік”, коли стоїть питання виживання. І як важко було лишитися людиною — віддати свій шматок хліба іншому, знаючи, що самому може не вистачити.Продовження в каруселі➡️