28/09/2026
АРХІТЕКТУРНІ РІШЕННЯ Сергія Тимошенка у Жидичині
Є у Жидичині хата. На перший погляд, звичайна, а насправді – це витвір великого архітектора. Це відбулося тоді, коли Волинь після Першої світової війни та польсько-більшовицького кору була знекровлена, спалена й понівечена. Тисячі сімей залишилися без даху над головою, а лісові ресурси були або знищені, або занадто дорогі.
У цей час на Волинь приїздить Сергій Тимошенко – людина з колосальним досвідом, ексміністр шляхів УНР, який щойно втратив державу, але не втратив бажання будувати. Жидичинська хата з вальків з'являється не від «бідності фантазії», а як блискуча відповідь на виклик гуманітарної та житлової катастрофи. Тимошенко бере те, що є під руками – волинську глину – і перетворює її на стратегічний матеріал для відродження краю.
У міжвоєнній Польщі українське селянство Волині перебувало під подвійним тиском – економічним та національним. Будівельні матеріали (цегла, якісний ліс) коштували дорого, а кредити для українців часто були недоступні.
Відомий суспільний діяч, що плідно працював на ниві архітектури, який доклав чимало зусиль для утвердження кращих національних традицій українства та розвитку духовної культури Саме в цей період, з 1930 року, почалася популяризація будівництва хат з глиносолом’яних вальків. За усними свідченнями жителів села, першу таку хату було поставлено у Жидичині для родини Петра Настенка.
Проєкт хати з вальків від Тимошенка – це був акт економічного спротиву. Архітектор розробляє дешеве, доступне, але якісне житло, яке волинський селянин міг звести толокою, без кабальних позик у польських банках. Це була історія про те, як архітектура допомагала українцям виживати й закріплюватися на своїй землі, попри несприятливі політичні обставини. А ще – про те, що традиції національного будівництва мали здобути нове життя.
Сергій Тимошенко для свого архітектурного зразка селянської хати обрав саме Жидичин, бо це не просто село, це давній монастирський та культурний центр Волині. Поява тут хати за проєктом Тимошенка – знакова подія. Із Жидичином Сергія Тимошенка пов’язувало багато різноманітних подій: це і участь у просвітницькому русі, і у Товаристві Петра Могили, яке під керівництвом митрополита Полікарпа Сікорського саме у Жидичині організувало переклад Святого Письма на українську мову. Зовсім не випадково була обрана хата для Петра Настенка – активного діяча Жидичинської філії Луцької повітової «Просвіти», режисера створеного тут народного театру.
Тимошенко, будучи членом Луцького чеського (а згодом – українського) товариства, активним діячем «Просвіти» та послом до польського Сейму, прекрасно розумів символізм місця. Проєктуючи хату в Жидичині, він закладав туди ідею модерної української культури. Це не була архаїчна мазанка минулого століття – це була раціональна, гігієнічна, світла європейська оселя, адаптована під національну традицію. Це був «тихий маніфест» українського модерну під носом у польської адміністрації.
Великий архітектор врахував особливості української ідентичності, традиційність будівництва селянських осель.
Глина й солома (вальки) часто сприймаються як щось тимчасове, бідне чи архаїчне. Але хата в Жидичині, яка вистояла десятиліття, доводить протилежне.
Вальок – це буквально земля під нашими ногами, змішана з сонцем (соломою) та скріплена водою й працею. Сергій Тимошенко, видатний архітектор, міністр УНР, не погребував цим «простим» матеріалом. Він побачив у ньому абсолютну гармонію: дім, який виростає з самого ландшафту Волині, дихає разом із людиною і вбирає тепло поколінь. Це архітектура, що має душу.
Сьогодні весь світ захоплюється green building (зеленим будівництвом) та локальними матеріалами (zero-kilometer materials).
По суті, Тимошенко у міжвоєнний період на Волині робив те, до чого європейська архітектура повертається лише зараз через кліматичну кризу. Він створював енергоефективне, дешеве у виробництві та абсолютно екологічне житло. Тимошенко не просто відновлював Волинь після руйнувань Першої світової – він зазирав у майбутнє, де людина живе в синергії з природою, а не нищить її.
Для цієї особистості архітектура була зброєю та культурним маніфестом. Український модерн – це не про розкішні палаци, це про право українців на власне коріння.
Навіть у звичайній сільській хаті із глиняно-солом’яних вальків у Жидичині Тимошенко залишав свій «автограф» – характерні заломи даху, пропорції вікон, елементи українського стилю. Це не була просто «мазанка»; це була модерна європейська вілла, але зведена за народними технологіями. Це був його спосіб сказати: українське – це стильно, прогресивно і тривко.
На перший погляд, дивно, що людина, яка проєктувала залізничні вокзали, розбудовувала інфраструктуру держав, працювала в уряді УНР – з трепетом вираховувала пропорції глини й соломи для хати в Жидичині. Чому? Бо для нього будівництво української держави починалося не з міністерських крісел, а з надійного, теплого і красивого житла для звичайного українця.
Варто врахувати і тодішні суспільно-політичні обставини. Поки у Варшаві ламалися списи навколо майбутнього Волині, у Жидичині за проєктом Тимошенка замішували глину з соломою. Його політичні промови залишилися в архівах, а жидичинський «автограф» із вальків – матеріалізований у стінах – пережив і польську владу, і радянську окупацію, і достояв до наших днів. Це пам'ятник його вірі в те, що держава будується з надійного фундаменту кожної окремої родини.
За зразком хати Настенків було збудовано ще декілька осель у Жидичині та його околицях. Відомо, що цю технологію використали у будівництві свого житла Василь Настенко та ще одна сусідня родина, де, до речі, народився засновник Волинської цимбальної школи Роман Скіра. Збереглися житлові споруди, збудовані за таким зразком, у кінці вулиці Лесі Українки в Жидичині та у сусідному селі Озерце.
На превеликий жаль, ця пам’ятка дерев’яного архітектурного будівництва нині стоїть пусткою і перебуває у дещо занедбаному стані.
Стіни з вальків тримають тепло, поки в домі є життя. Коли дім пустіє – глина повертається в землю.
Жидичинська хата – це не просто експонат під відкритим небом, це живий свідок того, як Волинь трималася своєї ідентичності. Втратити її – це як стерти підпис автора під геніальним полотном. Тепло цих глиняних стін гріє нас досі через історію, і наш обов'язок – не дати цьому теплу згаснути.
Статтю підготувала: Майданець Іраїда Михайлівна -історик, почесний краєзнавець України.
Iraida Maidanec
Тепло глиняних стін: архітектурний автограф Сергія Тимошенка у Жидичині.
Є у Жидичині хата. На перший погляд, звичайна, а насправді – це витвір великого архітектора. Це відбулося тоді, коли Волинь після Першої світової війни та польсько-більшовицького кору була знекровлена, спалена й понівечена. Тисячі сімей залишилися без даху над головою, а лісові ресурси були або знищені, або занадто дорогі.
У цей час на Волинь приїздить Сергій Тимошенко – людина з колосальним досвідом, ексміністр шляхів УНР, який щойно втратив державу, але не втратив бажання будувати. Жидичинська хата з вальків з'являється не від «бідності фантазії», а як блискуча відповідь на виклик гуманітарної та житлової катастрофи. Тимошенко бере те, що є під руками – волинську глину – і перетворює її на стратегічний матеріал для відродження краю.
У міжвоєнній Польщі українське селянство Волині перебувало під подвійним тиском – економічним та національним. Будівельні матеріали (цегла, якісний ліс) коштували дорого, а кредити для українців часто були недоступні.
Відомий суспільний діяч, що плідно працював на ниві архітектури, який доклав чимало зусиль для утвердження кращих національних традицій українства та розвитку духовної культури Саме в цей період, з 1930 року, почалася популяризація будівництва хат з глиносолом’яних вальків. За усними свідченнями жителів села, першу таку хату було поставлено у Жидичині для родини Петра Настенка.
Проєкт хати з вальків від Тимошенка – це був акт економічного спротиву. Архітектор розробляє дешеве, доступне, але якісне житло, яке волинський селянин міг звести толокою, без кабальних позик у польських банках. Це була історія про те, як архітектура допомагала українцям виживати й закріплюватися на своїй землі, попри несприятливі політичні обставини. А ще – про те, що традиції національного будівництва мали здобути нове життя.
Сергій Тимошенко для свого архітектурного зразка селянської хати обрав саме Жидичин, бо це не просто село, це давній монастирський та культурний центр Волині. Поява тут хати за проєктом Тимошенка – знакова подія. Із Жидичином Сергія Тимошенка пов’язувало багато різноманітних подій: це і участь у просвітницькому русі, і у Товаристві Петра Могили, яке під керівництвом митрополита Полікарпа Сікорського саме у Жидичині організувало переклад Святого Письма на українську мову. Зовсім не випадково була обрана хата для Петра Настенка – активного діяча Жидичинської філії Луцької повітової «Просвіти», режисера створеного тут народного театру.
Тимошенко, будучи членом Луцького чеського (а згодом – українського) товариства, активним діячем «Просвіти» та послом до польського Сейму, прекрасно розумів символізм місця. Проєктуючи хату в Жидичині, він закладав туди ідею модерної української культури. Це не була архаїчна мазанка минулого століття – це була раціональна, гігієнічна, світла європейська оселя, адаптована під національну традицію. Це був «тихий маніфест» українського модерну під носом у польської адміністрації.
Великий архітектор врахував особливості української ідентичності, традиційність будівництва селянських осель.
Глина й солома (вальки) часто сприймаються як щось тимчасове, бідне чи архаїчне. Але хата в Жидичині, яка вистояла десятиліття, доводить протилежне.
Вальок – це буквально земля під нашими ногами, змішана з сонцем (соломою) та скріплена водою й працею. Сергій Тимошенко, видатний архітектор, міністр УНР, не погребував цим «простим» матеріалом. Він побачив у ньому абсолютну гармонію: дім, який виростає з самого ландшафту Волині, дихає разом із людиною і вбирає тепло поколінь. Це архітектура, що має душу.
Сьогодні весь світ захоплюється green building (зеленим будівництвом) та локальними матеріалами (zero-kilometer materials).
По суті, Тимошенко у міжвоєнний період на Волині робив те, до чого європейська архітектура повертається лише зараз через кліматичну кризу. Він створював енергоефективне, дешеве у виробництві та абсолютно екологічне житло. Тимошенко не просто відновлював Волинь після руйнувань Першої світової – він зазирав у майбутнє, де людина живе в синергії з природою, а не нищить її.
Для цієї особистості архітектура була зброєю та культурним маніфестом. Український модерн – це не про розкішні палаци, це про право українців на власне коріння.
Навіть у звичайній сільській хаті із глиняно-солом’яних вальків у Жидичині Тимошенко залишав свій «автограф» – характерні заломи даху, пропорції вікон, елементи українського стилю. Це не була просто «мазанка»; це була модерна європейська вілла, але зведена за народними технологіями. Це був його спосіб сказати: українське – це стильно, прогресивно і тривко.
На перший погляд, дивно, що людина, яка проєктувала залізничні вокзали, розбудовувала інфраструктуру держав, працювала в уряді УНР – з трепетом вираховувала пропорції глини й соломи для хати в Жидичині. Чому? Бо для нього будівництво української держави починалося не з міністерських крісел, а з надійного, теплого і красивого житла для звичайного українця.
Варто врахувати і тодішні суспільно-політичні обставини. Поки у Варшаві ламалися списи навколо майбутнього Волині, у Жидичині за проєктом Тимошенка замішували глину з соломою. Його політичні промови залишилися в архівах, а жидичинський «автограф» із вальків – матеріалізований у стінах – пережив і польську владу, і радянську окупацію, і достояв до наших днів. Це пам'ятник його вірі в те, що держава будується з надійного фундаменту кожної окремої родини.
За зразком хати Настенків було збудовано ще декілька осель у Жидичині та його околицях. Відомо, що цю технологію використали у будівництві свого житла Василь Настенко та ще одна сусідня родина, де, до речі, народився засновник Волинської цимбальної школи Роман Скіра. Збереглися житлові споруди, збудовані за таким зразком, у кінці вулиці Лесі Українки в Жидичині та у сусідному селі Озерце.
На превеликий жаль, ця пам’ятка дерев’яного архітектурного будівництва нині стоїть пусткою і перебуває у дещо занедбаному стані.
Стіни з вальків тримають тепло, поки в домі є життя. Коли дім пустіє – глина повертається в землю.
Жидичинська хата – це не просто експонат під відкритим небом, це живий свідок того, як Волинь трималася своєї ідентичності. Втратити її – це як стерти підпис автора під геніальним полотном. Тепло цих глиняних стін гріє нас досі через історію, і наш обов'язок – не дати цьому теплу згаснути.