Львівський Туристичний Центр

16/02/2022

Краєвиди з найвищої точки Львівської області. Гора Пікуй.

Пікуй – найвища точка Львівщини ⛰️ Гора сягає у висоту 1408 м над рівнем моря. Вонамає дуже незвичайну форму і вабить романтичною легендою. Місцеві розповіда...

18/01/2022

Одна з атракцій біля Львова (Скалелазання на Чортових Скелях)

Чортові скелі у Львові 🪨 – природний комплекс ХІХ-ХХ століттях, який використовують для відпочинку та тренувань зі скелелазіння 🧗 Розташовані скелі поблизу...

03/01/2022

Лікувальні та столові мінеральні води Львівської області

Львівська область здавна славилася численними та різноманітними джерелами мінеральних вод на основі яких працюють та лікують відомі курорти Прикарпаття.



Перша загальнодоступна водолікарня на Прикарпатті була побудована в 1578 році на території сучасного курорту Любинь Великий, а споруда першої водолікарні на місці курорту Скло датується 1616 роком, а згадки про "Яворівські терми" зустрічаються в літературі ще з середини ХVI століття. Також і на території сучасного курорту Моршин мінеральні джерела відомі місцевому населенню ще з XVI ст.,
і лише у 1876 р. купець Штиллер, за рекомендацією лікаря Дзиковських відкрив тут санаторій, а з 1880 р. – це офіційний курорт.

Лікувальні властивості мінеральних вод Трускавця були описані лікарем Войцеком Очком ще у 1578 р.,

А на початку ХІХ століття Трускавець уже став відомим у Європі курортом.
В даний час розвідані мінеральні води Східниці, яка з 1979 р. стала всесоюзним курортом.
У 1814 р. збудована водолікарня на сірководневих джерелах сучасного курорту Львівської області Немирів. Географічно Львівщина розташована в межах двох суміжних областей України, де формування мінеральних вод має специфічні особливості: Альпійську складчасту та Східноєвропейську платформу. Північна та центральна частина відноситься до платформної області. В останній, за структурними принципами, виділено два райони: Прикарпатський, що відповідає Більче-Волинській зоні прогину та Карпатський, у межах Складчастих Карпат та Бориславсько-Покутської та Самбірського структурно-фаціальних зон прогину.
Геологічна будова окремих областей та районів по-різному, що відбивається на їх гідрогеологічних умовах, хімічному складі та поширенні підземних вод.

Ці відмінності геолого-гідрогеологічних умов та історії розвитку окремих структур визначають особливості формування та розповсюдження мінеральних вод.
На Львівщині виявлено різні типи мінеральних вод: лікувальні для зовнішнього та внутрішнього застосування, лікувально-їдальні та природні столові. Серед лікувальних вод поширені такі:
1) без специфічних компонентів;
2) з підвищеним вмістом органічних речовин (типу "Нафтуся");
3) сульфідні (сірководневі).

1. Води без специфічних компонентів та властивостей

За вмістом солей у межах області зустрічаються води різного хімічного складу та різної мінералізації від 2-5 г/дм3 до міцних розсолів. За газовим складом це азотні вуглекисло - азотні, азотно-метанові та метанові води. Докладніше розкриємо властивості мінеральних вод, які характерні лише для нашого регіону Львівщини.

Серед таких відомих на Львівщині сульфатвмісних лікувальних розсолів з мінералізацією від 150 до 400 г/дм3.
Формально, за В. Івановим та Г. Невраєвим, вони відносяться до групи азотно-метанових сульфатних магнієво-натрієвих вод баталінського типу, але лікувальні властивості та хімічний склад їх сильно відрізняється від інших. Тому Ю. Жексембаєв, який докладно досліджував умови їх формування, виділяє ці розсоли в окремий клас – моршинський. Cульфатовмісні прикарпатські розсоли за своїм хімічним складом є унікальними, мінералізація їх часто досягає 300-400 г/дм3, а вміст калію 20% екв. Вони вже понад 100 років є основним лікувальним фактором курорту Моршин, де застосовуються для лікування хвороб печінки, жовчного міхура, шлунково-кишкового тракту.

Згідно з кондиціями виділяють два типи лікувальних розсолів, хімічний склад яких повністю відповідає складу калійних солей, до виходів яких вони присвячені: сульфатно-хлоридні магнієво-натрієві та сульфатні натрієві. На ділянці "Лазня" Моршинського родовища розвідані розсоли першого типу з підвищеним вмістом калію та мінералізацією 200-300 г/дм3. та іншого мінералізацією 100-150 г/дм3. Слід зазначити, що сульфато - натрієві лікувальні розсоли виявлено лише у Моршині.
На Бистрівському родовищі поблизу Трускавця видобуваються розсоли першого типу з мінералізацією близько 400 г/дм3, що є сировиною для виготовлення солі "Барбара", яка нічим не поступається відомою "Карловарською". Аналогічні розвідані у районі. Борислава,
Дуже популярними серед населення є гідрокарбонатні натрієві води малої та середньої мінералізації (1-10 г/дм3), так звані "содові". Вони мало поширені та виявлені лише у трьох пунктах: Трускавці, Розлучі та Верхньому Синьовидному. Крім того у Трускавці вода збагачена вуглекислотою, вміст якої досягає 500-700 мг/дм3. Пов'язані води з відкладеннями карпатського флішу і сформувалися в результаті процесів вилуговування та катіонного обміну порід, що вміщують води. Мінералізація їх змінюється від 2,0 г/дм3 (с. Верхнє Синьовидне) до 6,5 г/дм3 (курорт Східниця).
Джерело www.karpaty-ua.org.ua

29/12/2021

Слідами могутнього ордену. Спадщина домініканів у Белзі
Орден домініканів, або «псів господніх», чиїм символом був собака із факелом, – найстаріша чернеча спільнота на території колишньої Речі Посполитої. Впливовим і могутнім він був і на русинських землях держави. Прийнято вважати, що до Львова домініканів запросила дружина князя Лева Констанція. Їхній слід у місті означено величним Домініканським костелом, що став одним із сакральних символів Львова.

Однак неофіційною столицею ордену цілком справедливо можна вважати Белз, маленьке прикордонне містечко з воістину грандіозною історією. Домінікани з’явилися в Белзі на запрошення князя мазовецького та белзького Земовіта IV ще у далекому 1394 році (інша версія – 1401 рік) й одразу взялися будувати дерев’яний костел та монастирські келії. З цього часу на кілька століть історія Белза тісно переплелася з історією «псів господніх», залишивши нам згадку в архітектурних пам’ятках містечка.
Комплекс монастиря отців Домініканів

Після зведення згаданого вище дерев’яного костелу святого Миколая орден почав будувати плани на своє розширення, яке однак відбувалося не так швидко, як хотілося ченцям. Лише в середині XVI століття, нагромадивши відповідні кошти, вони споруджують новий мурований монастирський костел. Постав він на величезній міській ділянці, що простягалася від вулиці, яка виходила з південно-західного рогу Ринку до давніх міських оборонних валів вздовж річки Солокії.
Первинно костел являв собою монументальну тринавову базиліку з трансептом та витягнутим півциркульним вівтарем. Нава костелу сягала аж до вулиці. Його могутні стіни укріплювали потужні контрфорси. У XVII столітті були зведені муровані келії монастиря, дзвіниця та оборонний мур.
Вже наприкінці XVIII століття монастир ліквідувала австрійська влада, а костел перетворила на міський парафіяльний. В колишніх монастирських приміщеннях у різні роки розташовувалися різні урядові установи, зокрема школа і тюрма.

На жаль, неодноразові перебудови костелу вже на кінець XIX століття стерли всі стильові сліди і тільки великий ренесансовий вівтар ще підкреслював його давність. Костел був діючим впродовж 400 років, аж поки не зруйнували його радянські війська при взятті Белза 1944 року. Яка була потреба знищувати святиню – невідомо. Версія про те, що в ній начебто стояла німецька артилерія, виглядає надто сумнівною. Але і в наші дні суворі руїни костелу свідчать про велич та заможність белзьких домінікан.
Від величного монастирського комплексу вціліли лише окремі фраґменти. При південно-західному розі центральної площі здіймається двоярусна барокова споруда, яка фіксує північно-східний кут монастирської території. Це – монастирська дзвіниця. На захід від дзвіниці стоїть північний келійний корпус з годинниковою чотириярусною вежею – найвищою домінантою міста. У стильовому вирішенні вежа – характерна барокова споруда, яка увінчана модерновим ажуровим ліхтарем. У наш час вежу адаптовано під міську Ратушу. Її прикрашає ажуровий ліхтар, а на четвертому ярусі у 1920 році встановлено годинник. За легендою, його стрілки були колись виготовлені з татарських стріл.
Під час реконструкції вежі знайдено фрески орієнтовано XVII століття, а в культурному шарі, глибина якого в цьому місці складає близько 4 метрів – дитячі поховання, кераміку та залишки невідомого муру. Під час архітектурно-археологічних досліджень 2004 року несподівано під товщею тиньку на стінах вежі виявлено барокові розписи. Чудом вцілілі фраґменти зображують окремі моменти з життя домінікан XVII-XVIII століть. Сюжети оздоблені пишною бароковою орнаментикою. Віднайдені розписи поповнили скарбницю белзьких культурних пам’яток і стали їх окрасою.
Позаяк монастир стояв при міських укріпленнях, то мусив мати власну систему оборони. Про це свідчать збережені прясла цегляних оборонних мурів з бійницями. Це лише фраґменти великого чотирикутника фортифікацій Домініканського монастиря.
Ансамбль монастиря сестер-домініканок

У 1635 році, коли отці вже добре вкоренилися у Белзі, тут почалося спорудження костелу і монастиря сестер-домініканок. Кошти на цей амбітний проект виділила віденська каштелянша Софія Ходкевичівна за сприяння короля Владислава IV.

Перший костел спорудили на Люблінському передмісті Белза, але під час Хмельниччини році його було зруйновано. Однак уже в 1653 році Ян Казимир дав дозвіл на побудову жіночого монастиря безпосередньо в місті поруч з монастирем отців-домініканів.
Новостворена обитель складалася з храму до якого примикали монастирські келії, збудовані в 1743 році. Основна композиція храму підкреслена західним притвором. Стіни інтер’єру у ХІХ столітті були розписані олійними фарбами в стилі рококо.
Костел був зведений у барочному стилі у вигляді базиліки з двома симетричними триярусними вежами на фасаді. Первісно храм мав червоний колір цегли, з якої був споруджений, і лише пізніше його отинькували. У XVIII столітті в нішах на фасаді встановлено чотири скульптури: святі Урсула, Катерина Сієнська та Розалія. Ім’я четвертої святої до наших часів не дійшло. Фронтон костелу, крім скульптур, прикрашають пілястри доричного ордеру.
1785 року костел домініканок був переданий греко-католицькій церкві, а в приміщеннях монастиря від початку ХІХ століття розташовувались греко-католицька плебанія, повітовий суд, школа, нотаріат, архів.

Під час рестараційних робіт 1861 року бані церкви вкрили мідною бляхою, а 1893 року. був встановлений новий іконостас за зразком перемиського, виконаний перемиськими ж майстрами.

У 1900 році церкву розписав львівський маляр Михайло Боярський. Тоді ж на фронтоні чільного фасаду було встановлено мозаїкове зображення святого Миколая на згадку про однойменну катедру, яка стояла поряд із монастирем сестер-домініканок. Ця мозаїка сьогодні є одним з улюблених об’єктів для споглядання туристами.
В північно-східному куті монастирської території здіймається триярусна дзвіниця з цибулястою банею. Зведена вона 1906 року за проєктом відомого львівського архітектора Филимона Левицького. Хоча вирішена дзвіниця у модерновому стилі, її архітектура вдало гармонізує з бароковою пластикою церкви.
Доречно згадати кількома словами архітектора, чиє ім’я сьогодні, на жаль, не надто відоме широкому загалу. Филимон Левицький (1873 – 1922) – львівський архітектор. Працював у фірмі Івана Левинського. Керував будівництвом знаменитого у Львові дому страхового товариства «Дністер», спроектованого архітекторами майстерні Левинського. Належав до когорти будівничих, які втілювали ідеї нового українського стилю в архітектурі, що базувався на зразках народної, зокрема гуцульської архітектури. Займав активну громадську позицію, був старшиною «Сокола-Батька». Похований на Личакові.
Після закінчення цих робіт частину старих образів, які походили зі зруйнованих белзьких церков – святого Духа, Преображення Господнього та, ймовірно, святого Миколая, передали збірці новоствореного Національного музею у Львові.

Під час перебування Белза у складі Польської народної республіки (1944-1951) костел використовували поляки, позаяк парафіяльний костел святого. Миколая, як ішлося вище, був знищений. Саме в цей час зник багатий парафіяльний архів, яким користувався історик Теофіль Коструба при написанні історії Белза.
1991 року костел було повернено греко-католицькій громаді і посвячений як церква святого Миколая. Сьогодні церква є найбільшою і найкраще збереженою зі всіх давніх пам’яток Белза.

Домініканська спадщина – це те надбання, яке засвідчує європейськість і велику славу міста. А в комплексі із сакральною спадщиною українців та юдеїв творить унікальний мультикультурний образ Белза.

03/11/2021

Локальні розбірки на тлі розбурханої стихії, або прихід військ Хмельницького до володінь Жевуських у Роздолі
У середині XVII століття величезну частину сучасних українських територій (на той момент у складі Речі Посполитої) охопило полум’я Хмельниччини. Це явище досить позитивно оцінюється в Україні наших днів, але з подібною думкою точно не згодилась би політична верхівка тогочасної Речі Посполитої. Зрештою, навіть населені пункти та їхні мешканці, які опинились в епіцентрі подій Хмельниччини так точно, також не згодились би із будь-якими позитивними оцінками того явища. Й Розділ на Львівщині – один з таких. До 1640-х років Розділ належав Чернейовським і Жевуським, а після 1650-х Жевуським і пізніше Лянцкоронським. У одному й іншому випадку в місцевість вкладалися і її розбудовували. До прикладу, за Лянцкоронських у Роздолі працював видатний художник Яцек Мальчевський. Що стосується Хмельниччини, то її в історії Роздолу можна окреслити словом-метафорою, що використовується для цілого періоду в українській історії – “руїна”
Точка зору

Засновник Роздолу Мацей Чернейовський дивився на даний населений пункт як на важливий стратегічний центр, який знаходиться на шляху між містами Перемишль і Галич. Тому й заклав Розділ та усіляко розбудовував його. Львівський земський писар, пізніше також суддя, Станіслав Жевуський, до якого місто перейшло після одруження із Анною Чернейовською, дивився на нього як на справжню оазу з чудовою природою і дивовижно красиву місцевість, де можна облаштувати власну резиденцію. Богдан Хмельницький взагалі ніяк не дивився на Розділ – у нього просто були зобов’язання перед ханом Іслам-Гераєм. Сам Іслам-Герай та його воїни дивилися на Розділ так само як і на безліч інших міст Речі Посполитої, якими проходили – як на потенційне джерело наживи.
Таким чином, прихід військ Богдана Хмельницького і Іслам-Герая не був перериванням ідилії в розвитку міста, але еру спроб і потуг власників цього населеного пункту перетворити Розділ у щось цікаве точно призупинив. Скажімо, той самий Станіслав Жевуський навіть почав будувати у Роздолі замок, але в 1648 році до місцевості прийшли козацькі війська і всі будівельні роботи зупинилися. Перервався тоді і процес розбудови монастирського комплексу Станіславом Жевуським та його дружиною Анною, обителі кармелітів (будівельні роботи розпочалися у 1647 році). Можна лише здогадуватися, як багато тоді могли б звести Жевуські у Роздолі якби не війна. Тим більше, що відгуки про Жевуського його сучасники залишили лиш найкращі. Скажімо, київський єпископ Анджей Залуський називав Станіслава Жевуського “vir prisci et integri moris”, тобто людина безкорислива і особливої справедливості.
Камінь спотикання

Однак, терени Руського воєводства Речі Посполитої не оминули події Хмельниччини. Так було і з Роздолом. Шляхта залишила цю місцевість і перебігла до сусіднього Комарна. Розділ тоді здали військам гетьмана Богдана Хмельницького практично без спротиву. Оборонявся якийсь час хіба монастир. Дещо згодом, у 1649 році, на фоні Хмельниччини спалахнула боротьба за цю місцевість між нащадками Черенейовських. З одного боку, вже згадана Анна Чернейовська і її чоловік, львівський суддя Станіслав Жевуський, а з іншого – старша внучка Мацея Чернейовського і її чоловік, львівський підкоморій Цетнер. Останні, зусиллями місцевих міщан та жителів деяких наближених міст, навіть намагалися захопити замок у Роздолі. Тоді ж було побито багатьох орендарів, у сутичках загинуло декілька людей. Протистояння сягнуло настільки високого градусу, що для наведення порядку головних винуватців безпорядків публічно стратили на центральній площі у Роздолі в 1650 році.
Хоч наступна теза звучить грубо і дещо цинічно, але Хмельниччина мала для жителів даної місцевості і позитивні наслідки. Мова про те, що регіон зазнав таких матеріальних збитків і втрат, що місцевих мешканців на декілька років звільнили від обов’язку сплачувати податки. Не варто забувати і про старання власників довколишніх теренів – родини Жевуських, які перетворили Розділ на свою резиденцію і доклали значних зусиль задля розбудови інфраструктури у регіоні. До того ж, поруч селилась дрібна шляхта, наближена до Жевуських – вони підхопили задану своїми патронами тенденцію, вкладаючись у власні маєтки і розбудовуючи їх. Сприяло пожвавленню господарського та економічного життя і прибуття у володіння Жевуських євреїв. У наступні десятиліття місто не тільки відродилося, але й пережило пік свого розвитку, але це – тема для окремої розповіді.

Євген ГУЛЮК
джерело фотографії старого Львова

27/09/2021

Дрогобицька солеварня, або хороша ідея для недільної прогулянки
Більшість з вас знає про Дрогобицьку солеварню, але не кожен мав змогу відвідати. Щоб підігріти зацікавленість, розкажемо кілька цікавих фактів про цю локацію.
Якщо Ви вперше чуєте про Дрогобицьку солеварню, то варто знати, що це – найстаріше підприємство України та Європи. Перша писемна згадка про сіль у Дрогобичі датується 1390 роком. Дрогобицька солеварня безперервно діяла з 13 століття на одному і тому ж місці, біля джерел «сировиці» — соляної ропи. Тому Дрогобицький солеварний завод, що працює й сьогодні, можна вважати найстарішим постійно діючим промисловим підприємством в Україні. Протягом століть розквіту Дрогобичу сприяла солеварня, яка постачала сіль не лише до Галичини і Закарпаття, але і для Волині, Холмської землі, Київщини.
За дрогобицькою сіллю прибували чумаки з різних кінців України — з Поділля, далекої Брацлавщини, Холмщини, Волині. На волинських пристанях над Случем і Горинню дрогобицьку сіль вантажили на річкові судна — ком’яги і сплавляли до Прип’яті, а далі Дніпром аж до самого Києва. Частина веж у Дрогобичі, Ясениці та інших навколишніх селах належала королю. На них змушували працювати селян, підданих монарху, який віддав жупу в оренду багатим італійським купцям, переважно генуезцям, що ходили з купецькими караванами з Італії через Львів і Буковину до Кримського міста Кафи.
Частина солеварних веж спеціалізувалась на виробництві «топок» солі – виварену сіль зсипали у дерев’яні форми у вигляді зрізаного конуса. Набиваючи сіль в топки, робітники стежили за рівномірністю наповнення форм, щоб при всиханні сіль не кришилася й аби топка солі мала встановлену вагу – 1 кг.
У 1565 році в Дрогобичі було виварено 26 тисяч топок солі, в тому числі близько половини на приватних солеварнях, а решта на королівській жупі. Жупа іншими словами це місце де виварювалася сіль, так на Галичині називали Солеварні.
Що сьогодні
На сьогодні Дрогобицька Солеварня – це єдине підприємство в Європі, де сіль виготовляють таким же методом, що й тисячоліття тому – виварюванням з природної ропи. Ропу добувають із надр землі, з глибини 50 метрів. На даний час на підприємстві випускається продукція двох видів: «Сіль кухонна виварна йодована» і «Сіль кухонна виварна без добавок». Виварюють сіль Солевари, як і колись, за зміну, а це 24 години, вони виварюють 700 кг солі.
Для тих , хто вже налаштувався на поїздку, зазначимо, що на Дрогобицькій солеварні організовують екскурсії. Тут Ви на власні очі побачите як виварюється сіль, зможете її спробувати та придбати, а також побачите Солеварів, одну з найдавніших професій.
Солеварня знаходиться в Дрогобичі по вулиці Солоний Ставок, 27. Гарних вам вражень.

Софія КАНЦЕДАЛ
джерело Фотографії Старого Львова

20/09/2021

Села Східниця. Тухля. Урич. Подорожуємо у львівських Карпатах.
Східниця. Тухля. Урич. Три мальовничих і легендарних села львівських Карпат, розташованих біля і в межах Державного Національного Парку Сколівські Бескиди.
смт. Східниця (Львівська область)

Перша письмова згадка про курорт Східниця датована XIV ст. і пов'язана зі знищенням татаро-монголами поселення Золота Баня. З часом люди почали повертатися, для того щоб відбудовувати селище. Нова його назва Східниця виникла від слова «сходитися». 1872 р. в селищі розпочався промисловий видобуток нафти. 1900 р. тут уперше механічним способом було пробурено свердловину. Але найбільше визнання Східниця здобула завдяки мінеральним водам, чільне місце серед яких посідає унікальна за своїми лікувальними та відновлювальними властивостями мінеральна вода «Нафтуся». З 1976 р. Східниця офіційно була визнана Всесоюзним курортом.
Музеї курорту Східниця: меморіальна кімната-музей першовідкривача Східницького родовища мінеральних вод О. Соцького: на території санаторію «Карпати».
с. Tухля (Львівська область, Сколівський р-н)

Розташоване на річці Опір. Уперше згадується 1397 р. Переказ розповідає, що 1241 р. кількасот селян на чолі з Захаром Беркутом знищили кількатисячне військо монголо-татар. Перегородивши річку Опір, вони просто втопили вороже військо в затопленій долині. Саме тому річку назвали Опором. Ці події змалював у своїй повісті «Захар Беркут» Іван Франко, який досить часто сюди навідувався. Сьогодні про події давнини нагадує дерев'яна статуя Захара Беркута на горі Яровище (909 м).
Між селищами Гухля й Головецько знаходиться г. Маківка (933 м), де билися Українські січові стрільці (український добровольчий легіон у складі австрійської армії) з дикунами російськоімперських військ 78-ї піхотної дивізії генерала Альфтана. У церкві с. Тухли збереглись ікони та вмурована в стіну бронзова меморіальна плита з прізвищами стрільців, полеглих у цих боях.
с. Урич (Львівська область, Сколівський р-н)

Околиці Урича утворюють улоговину, якою протікає невелика річка Уричанка. Село стало відомим 1971 р., коли Михайло Рожко розпочав досліджувати залишки наскальної фортеці Тустань.
Тустань виникла в IX ст. як оборонно-митний пункт на шовковому торговельному шляху Португалія – Львів (Lemberg) - Китай, соляному шляху з Дрогобича до карпатських перевалів. Непреступна фортеця також була прикордонним пунктом Галицько-Волинського князівства й захищала його рубежі від орд загарбників. Визначальним є те, що монголо-татари, захопивши карпатські села та території, навіть не пробували брати Тустань. Назва карпатської фортеці походить від словосполучення «ту стань» — кожен, хто приходив сюди, мусив зупинитися, сплатити данину. Укріплення виникло на скельних комплексах Каменя, Острого Каменя та Малої Скелі. Вже в XIIІ ст. поселення («окольний град») розрослося як у долині та навколо скель, так і на теренах сучасного села. Безпосередньо на території фортеці проживали виключно її оборонці - невеликий добре вишколений чоловічий гарнізон. Коли нападав ворог, мешканці окольного граду ховалися за фортечними мурами. Тустань занепала через зміну торговельних шляхів.
Зараз тут створено Державний історико-культурний заповідник «Тустань», до складу якого входить центральна частина оборонного комплексу карпатського міста-фортеці Тустань: комплекс скель Камінь, Острий Камінь, Мала Скеля, Жолоб та скелі, що територіально прилягають до Воронового хребта.

08/09/2021

МУЗЕЙ ПИВОВАРІННЯ У ЛЬВОВІ — ТОРКНІТЬСЯ ДО ТРАДИЦІЙ СЛАВЕТНОГО ПИВА!
Львіварня — це більше ніж музей, адже це місце поєднує в собі інтерактивні експонати та історичні довідки про пивоваріння ще з часів стародавнього Єгипту, арт-простір, де можна проводити різноманітні івенти: виставки, fashion-шоу, конференції, невеликі концерти тощо. Це сучасний музейний комплекс, аналогів якому в Україні немає.

Львіварня — це візитівка Львова — місце, де завжди панує хороший настрій та натхнення, де гостинно зустрічають та щедро накривають на стіл. Пиво чи не найстарший напій у світі, адже першим згадкам про нього вже 6000 років. У Львові ж воно офіційно з’явилося у 1715-му, коли граф Станіслав Потоцький надав монахам-єзуїтам право побудувати в передмісті Львова пивоварню. Відтоді варять тут пиво «своє і добре» Львівське.

Культура смакування пива має свої особливості. До прикладу, Ви знали, що бокали для кожного сорту пива мають бути різні, а оптимальна температура для смакування напоєм, залежно від сорту коливається в межах від +4ºС до +13ºС? Якщо ні, то екскурсія в музей пивоваріння відкриє Вам багато цікавого!

Музейна частина комплексу розповість Вам про історію пивоваріння, самого музею, тут Ви зможете придбати сувеніри на пам’ять про візит до Львова, а також взяти участь у захоплюючій екскурсії та продегустувати справжнє свіже пиво.
Адреса: вул. Клепарівська, 18, Львів
джерело VIRTUAL.ua

02/09/2021

Золота галицька провінція. Кам’янка-Бузька крізь туман і віки
Кам’янка відома з 1411-го року. Заснована на поселенні Димошин, а вже за кілька десятиліть з’явилась назва Кам’янка-Струмилова - за прізвищем львівського підкоморія Юрія Струмила, що став власником міста. Під його орудою Кам’янка отримала маґдебурзьке право і стала вільним містом. Струмило розбудував поселення, оточив його високими валами та глибокими ровами з водою і звів замок. У 1448-му році король Казимир надав Кам’янці статус вільного міста.
Кам’янка стала міцним горішком для нападників. А їх не бракувало, бо місто стрімко розвивалось завдяки торгівлі та розвитку ремесел. Двічі на рік тут вирували великі ярмарки, а торги відбувались щотижня. У місті було 12 цехів ремісників.

Але розвитку міста заважали татарські напади. Після них місто було знищене, та зуміло відродитись. Дісталось Кам’янці і від козаків.
Хоч Кам’янка справді невеличка, але це цілком сформоване історичне галицьке місто - із регулярною забудовою, старовинними віллами та непересічними храмами. Неподалік побачив один з них - церкву Різдва Богородиці (1878-1882 рр.) Величний храм, побудований українцями на місці давньої дерев’яної церкви, що занепадала. Церква обнесена старовинним мурованим парканом. Тут власне відчуваєш той невловимий чар старих галицьких міст, що сповнені духом традицій і пам’яті.

Що приємно - тепер мало не в кожному галицькому містечку є своє корзо - пішохідна вулиця із крамничками і кафе. Саме такою вулицею вийшов на місцеву ринкову площу. Вона не дуже примітна, але відіграла свою роль в історії України. Саме на цій площі 29 серпня 1619-го року відбулась знаменна подія - львів’янин Якуб Гаватович, який тоді вчителював в Кам’янці, разом з учнями поставив драму “Трагедії, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого”. П’єса польською мовою, але після другого і третього актів були дві українські інтермедії: “Продав кота в мішку” та “Найкращий сон”. Вважається, що український театр бере свій початок з ринкової площі у Кам’янці.
Неоґотичний костел Успіння Богордиці побудований у 1911-1929 роках за проектом Теодора Тальовського. Того самого, що звів костел Ельжбети у Львові. Вражаюча будівля. І з нелегкою долею - за совітів тут було зерносховище, склад меблів, книжок і паливно-мастильних матеріялів. А в 1969-му році храм скалічів - пожежа понівечила частину вежі. Нині костел відновлено, тут знову правиться.
Джерело Богдан Волошин, Локальна історія.
Інформаційна агенція "Гал-інфо"

26/08/2021

Розлуч. Прикарпатська перлина біля витоку Дністра
Перлина Бойківщини

Розкинувся Розлуч у мальовничій долині річки Розлучанки, потоків Студеного та Старого. З усіх боків село наче охороняють вічнозелені гори Чонтеївка, Розлуч, Мохначка, Рашковець, Дмитровський Верх, Манчів, Плетеників, Суха, Розтічка, Лешкович, Січка, Старий і Таркалівський Верхи, Па­сіка, Коханець, Мле­неще і Брещал.

Село було засноване в 1511 році солтисом Борисом з дозволу Самбір­ського старости Одровонжа. Через вісім років польський король Зигмунд І затверджує заснування села під назвою Розлуч.
за легендою, першими поселенцями було три сім’ї, які під час епідемії чуми в Ясениці Замковій розлучилися із своїми родичами, звідки і пішла назва поселення та гори Розлуч. Однак староста в 1534 році називає село Борисовою Волею, очевидно в честь його засновника. Назва, однак, не прижилася, і вже у привілеї 1567 року, який було видано на будівництво мли­нів і закладання корчми, Розлуч іменується Ровенем (за назвою однієї з тутешніх річок). Але час перемолов усі штучні назви, і Розлуч таки залишився Розлучем, як його назвали перші поселенці.
Цілюща природа Розлуча

Відвідини Розлуча стануть віддушиною і поціновувачам природи, і шанувальникам архітектурної автентики, і тим, хто хоче трошки підрихтувати своє здоров’я.

Поєднання різних варіантів відпочинку ще на початку минулого століття зробило село одним із найвідоміших курортів Прикарпаття. Родзинкою місцевості стали віднайдені джерела мінеральної води, у тому числі аналоги знаменитої трускавецької «Нафтусі». Лікувальних джерел у Розлучі три й усі вони є гідрологічними пам’ятками. А тому, хто не потребує лікувальних вод, однак не відмовиться бути сильним і відважним, варто дістатися урочища Бриновки і попити холодної води із Довбушевої Криниці. Легендарний отаман опришків славно погуляв у цих місцях 1744 року.
Динамічний розвиток Розлуча, як курорту, розпочався після 1905 року, коли через село пішли перші поїзди залізниці Самбір – Сянки.Уже в середині 30-х років на прийом курортників тут працювало 14 пансіонатів на 400 осіб, 25 вілл і 20 селянських будинків, гірська лещатарська база на 200 осіб та юнацький табір на 100 місць. Село одноразово могло прийняти 2000-2500 відпочиваючих, а за рік – до 30000. При сільській гміні працювала спеціальна відпочинкова комісія. Варто додати, що 15 січня 1933 року на горі Кичерка було відкрито природний 50-ти метровий трамплін, який на той час став другим за величиною в Європі.
Після певної стагнації у радянський період сьогодні курорт потрохи відновлює свою славу, приваблюючи все більше і більше відпочивальників. І тим, хто зупинився тут більше, ніж хоча б на один день, гріх не побачити місцину, звідки бере свій початок одна з найбільших українських рік. Витік Дністра зачаївся в ароматному хвойному лісі між селами Розлуч, Вовче та Шум’яч. А добравшись до витоку Дністра, вже вартує не полінуватися і піднятися на гору Розлуч висотою 932 метри, з якої відкриваються неймовірні прикарпатські краєвиди.
Сакральні скарби Розлуча

Видатний дослідник української архітектури Михайло Драган характеризував розлуцький храм Різдва Пресвятої Богородиці як один з вершинних у розвитку триверхих дерев’яних церков.

Храм Різдва Персвятої Богородиці у 1876 році звів майстер Гаврило Роман з села Багнувате. Свій сьогоднішній вигляд церква отримала після відновлення 1923 року.
Раніше на цьому місці стояв давніший храм, відомий ще з 1534 року. У 1783 році перша церква згоріла, а у 1875-му році така ж доля спіткала і її наступницю. Замість неї майстер Гаврило Роман збудував новий храм. До будови долучився Йосиф Гаммер — керівник промислового товариства у Відні та власник лісів довкола Розлуча. Він безкоштовно надав будівельний матеріал і допоміг придбати дзвони. У Першу світову війну австрійські військові реквізували два з них для потреб армії. У 1926 році громада придбала дзвони, яких бракувало. У роки Другої світової війни люди, навчені гірким досвідом попередньої війни заховали дзвони і в такий спосіб зберегли їх. Після закінчення війни їх відкопали та встановили на дзвіниці, де вони знаходяться й зараз.

Тризрубна церква виділяється багатоярусними банями. На кожній з трьох дах складається з п’яти ярусів. Основа церкви дерев’яна, створена спеціально в стилі селищних церков 17-19 століть. Поруч стоїть невисока двоярусна дерев’яна дзвіниця з широким піддашшям, кріплена простим замком і завершена чотирисхилим дахом з кованим хрестом.
Справжньою несподіванкою для багатьох виявиться костел Святого Франциска Борджія, який є рідкісним взірцем дерев’яного храму в неоготичнім стилі. Справді, де ви ще побачите на Бойківщині дерев’яну готику, яка виглядає як справжній середньовічний шедевр.

Зведений він протягом 1901-1902 років як каплиця німецьких колоністів. Католики шваби, дот речі, з’явилися у Розлучі ще наприкінці XVIII століття і суттєво посприяли його економічному розвитку.
Важливо, що храм зберігся у первісному вигляді, з автентичними елементами. Реставраційні роботи, проведені у 1917-1919 та у 1933 роках несуттєво відобразилися на його вигляді.

У храмі особливо привертають увагу його цікавий інтер’єр з елементами розписів стін та стелі, а також дерев’яний вівтар XVIII століття з різьбою та позолотою. Вівтар – яскравий зразок львівської та перемиської шкіл епохи бароко.
Побудовано святиню з ініціативи турківського отця Ігнація Кулаковського на кошти вірних і фінансової підтримки товариства Boni Pastoris. Слід зауважити, що на той час у селі ще проживало близько 230 нащадків німецьких колоністів. Сам отець Кулаковський був ініціатором зведення костелів у Нижній Яблунці, Соколиках, Яворі, Ясениці Замковій. Жоден з них, крім костелу у Розлучі, не зберігся…
ПісляДругої світової війни костел використовували як колгоспний склад добрив, а пізніше і як зерносховище. На щастя, це не завдало святині відчутної шкоди, як це часто траплялося з іншими храмами, адаптованими під склади.
джерело КРАЄЗНАВЧО-ТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ КРАЙ