23/03/2017
Легенда про Чорну Гору.
Полюючи за дичиною, домнул Йоне Трієску потрапив із волоського міста в Карпатські гори. Дуже вподобав собі цей край і надумав тут володарювати. Першим ділом привів сюди слуг і наказав збудувати на горі палац.
Брила за брилою лягала в майбутні стіни. Щоб мур міцно тримався, камені обливалися свіжогашеним вапном. Одні люди мурували, другі мали теслярську роботу, а треті вікна й двері готували, підлогу лагодили.
Гарний вийшов замок. Панові Трієску міг позаздрити не один барон чи граф. Звідти було видно далекі гори й пасовища, і скільки пан бачив, стільки й привласнив ще нічиєї землі.
Минали роки. Домнул Трієску обжився тут. І гори та полонини назвав по-своєму, по-волоськи: Менчул, Думен, Унгуряска, Доляска, Веденяска, Герешаска, Шаса, Рогнє-ска... Так вони називаються й донині.
Жилося домнулу, як у бога за пазухою: полював на звірку, ловив у річках рибу, милувався краєвидами. Тим часом слуги випасали на гірських луках тисячі корів та волів, овець та коней.
А коли наближалася зима, пан повертався до свого маєтку в місті, слуги зганяли худобу, а в місті вже чекали купці.
Якось довідався Трієску, що між горами, в долинах рік, поселяються люди. Вони тікали сюди з галицьких сіл, від польської шляхти. Почав пан заходити в поселення. Від верховинців слуги забирали худобу, а коли хтось не давав,
на смерть карали.
У розкошах жив домнул, але й розкоші не розкоші без жіночої ласки.
І хоч був старим, а посилав слуг за найкращими молодими дівчатами. Іноді й сам рушав на таке полювання. Надибає гарну дівчину, схопить її на коня — й вихором у гори, до замка.
Та були гуцулки, що не піддавалися панській сваволі. Таких гоноровитих старець спершу брав силою, а тоді кидав у прірву під замком.
А в одному з сіл жила гарна-прегарна дівчина Оленка. Матері не мала. А батько, знаючи про панські примхи, беріг дочку. Але Трієску дочувся і про неї.
Кілька діб чатували панські слуги, поки однієї ночі викрали її. Та батько скоро помітив, що доньки нема. Здогадався, куди вона зникла,— недаремно ж панські слуги так часто нишпорили біля села.
І пішов нещасний батько радитися з людьми, що йому робити. А люди думали, думали та й таке собі надумали: раз уже від біди тікали, та не втекли, а тепер уже тікати нікуди.
І стали готуватися, щоб ударити на замок. Озброїлись косами, вилами, сокирами, кілками й подалися в гори.
Домнул Йоне Трієску не чекав, що хтось посміє напасти. Адже всі довкола знали, що замок охороняється.
А повстанці вже вибили ворота. Почався великий бій — і в замку, і біля нього.
Сонце піднялося високо, коли битва закінчилася. На горі, лежали трупи, кров струмочками стікала до річок. Та повстанці перемогли. З темних підвалів випустили невільників, які ще томилися і виконували панові непосильну працю. Домнула знайшли в одному з залів. Перед ним лежала вбита красуня. Заридав над нею нещасний батько і довго оплакував її. А селяни тим часом звершили суд над паном: як не просився, прив'язали його до стовпа, облили смолою і підпалили.
Горів і замок. Чорний дим стелився по землі, яка вже й так почорніла від крові людської.
Згоріло все, лише каміння залишилося. Чорне, мов вугілля.
І ту гору на сході Карпат назвали гуцули Чорною горою. І пісня про неї збереглася:
Чорна гора не орана,
Лиш трупами засіяна,
Лиш трупами засіяна
Та кровцею поливана.
Хто побуває на Чорній горі, той і нині ще почує стогін Оленки, що там загинула.
